22 червня, середа
Не
дивлячись на те, що багатьом визнаним і компетентним військовим
історикам вдалося майже в найдрібніших подробицях, відтворити хід подій
тих далеких років і знайти відповідь на безліч питань, перед нами
напевно ще на тривалий час залишиться незрозумілим одне - чому за права,
благополуччя і прогрес однієї частини людей, об’єднаних якоюсь
загальною ідеєю, обов’язково повинні розплачуватися своїм життям,
здоров’ям і перспективами інші?
22-е червня 1941-го року, 4:00 ранку, мить ...,
і шквал крові, болю і смерті. Він тривав кілька довгих років, одних із
самих довгих років в житті тих, кому вдалося пережити весь цей жах на
нашій землі. А багатьом не вдалося. Не судилось пережити цю мить, адже
це тільки мить у тисячолітній історії всього нашого людства. Невже ми
забули про це?
Кожен раз в цей День ми згадуємо. Згадуємо про
тих, хто так і не повернувся з цієї війни. Про тих, хто кров’ю і потом
відстоював нашу перемогу. Про тих, хто першим прийняв на себе цей
страшний удар і про тих, чиї життя були покалічені і зруйновані іншими
людьми. Людьми, схожими на нас. З тими ж бажаннями, з тією ж жагою до
життя. Людьми з сім’ями, у багатьох з яких теж були діти, і може даже
онуки. І, напевно, вони теж хотіли жити в мирі та злагоді ...
Пам’ять - хитра штука. Вона частенько зраджує нам. А потім знову 22-е червня 1941-го року, 4:00 ранку, мить ... і ...
Ніхто не забутий! Ніщо не забуте! Так ми
говоримо своїм дітям. Ми стали передавати це з покоління в покоління. Ми
закріпили цю пам’ятну дату в наших серцях. Вона є в наших національних
календарях, за даними проекту DilovaMova: Україна встановила цю дату
Указом Президента України від 17-го листопада 2000-го року № 1245/2000,
вона має назву «День скорботи и вшанування пам’яті жертв Війни в
Україні»; Росія - Указом Президента Російської Федерації від 8-го червня
1996 року № 857 "Про День пам’яті і скорботи"; Білорусія 22-е червня
відзначає як «День всенародної пам’яті жертв Великої Вітчизняної війни».
Ми пам’ятаємо. Ми сумуємо. Але чи є надія уникнути повторення подібного
віроломства і насильства по відношенню до нас і наших дітей?
Вона є. Залишивши образи, ми навчилися прощати.
Ми вміли прощати завжди. Прощати і не ображатися на людство за те, що
воно допустило подібний хід розвитку подій. Ми навчилися любити. Любити
тих, хто дорогий нам, хто поруч з нами. Любити життя, а не смерть,
ненависть і агресію. Тому ми виграли тоді. Тому перемагаємо зараз. І не
дай нам Бог забути про це!